Постановка проблеми. Розвиток кримської етнічної преси, історія якої нараховує майже півтора століття, не був поступальним: крива його злетів і падінь, повторюючи вигини і «перегини» історії півострова, іноді опускалася до нульової позначки — у період, коли з Криму примусово виселялися цілі народи, які століттями визначали його долю і культурну своєрідність. У серпні-вересні 1941 р. з півострова були виселені німці (усього було депортовано 61184 особи – німців і членів їхніх родин), 18 травня 1944 р. було розпочато депортацію кримських татар (усього було виселено 187859 осіб), у червні 1944 р. – депортовано вірмен, греків, болгар (9620 — вірмен, 12420 — болгар і 15040 — греків) [2, с. 54, 60, 64.)].

Зневажливе і навіть вороже ставлення Радянської держави до депортованих нею кримських татар, німців, вірмен, які випускали переважну більшість довоєнних етнічних видань, надовго закрило вченим шлях до цілого масиву культури Криму. Тому дотепер кримська етнічна преса – явище маловивчене, і дослідити її – означає встановити перерваний ланцюг духовної історії багатьох понівечених депортацією і сталінщиною кримських етносів: кримських татар, караїмів, вірмен, болгар, греків, німців. Саме малодослідженість історії етнічної преси Криму та її велике суспільно-політичне значення зумовили актуальність нашої статті, мета якої – проаналізувати кримськотатарську періодику періоду депортації. Названа мета зумовила такі наукові завдання: назвати основні офіційні видання, які виходили в СРСР для депортованих кримських татар, встановити умови їх організації і ті межі, у яких вони могли підтримувати самосвідомість свого народу.

Після депортації кримські татари були позбавлені не тільки можливості вести культурно-освітню діяльність, а й нормальних умов існування. Тільки за 12 років після депортації, після смерті Сталіна, під час «відлиги» ставлення радянської адміністрації до кримськотатарського питання трохи пом'якшилося: 28 квітня 1956 р. вийшов Указ Верховної Ради СРСР «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар...», 1 травня 1957 р. у Ташкенті почала виходити перша і головна кримськотатарська газета періоду депортації «Ленин байрагъы» («Ленінський прапор») (орган ЦК Компартії і Ради Міністрів Узбецької РСР). Редакторами газети були А. Іслямов, А. Дерменджі, Ю. Болат, Т. Дагджі, Ш. Рамазанов, Н. Умеров.

Сьогодні неможливо не відзначити подвійності ролі «Ленин байрагъы» у кримськотатарській історії. З одного боку, сам вихід газети був своєрідним руйнуванням тієї змови мовчання, якою офіційна преса оточила кримських татар за принципом: немає народу — немає проблеми. Вихід кримськотатарської газети став найпереконливішим доказом того, що немає ніякого «народу-зрадника», а є радянський кримськотатарський народ – рівний серед рівних у єдиній родині народів, якою ідеологія того часу представляла СРСР.

Крім того, саме редакція «Ленин байрагъы» під керівництвом Т. Дагджі добилася від радянської влади через звернення до ЦК КПРС права зазначати, що газета виходить кримськотатарською мовою (тобто, по суті, відродило порушене право називати свій народ саме кримськими татарами).

Зі слів англійського дослідника Е. Оллвурта, публікації «Ленин байрагъы», які, відродивши кримськотатарське літературне життя та мову і відновивши контакти всередині кримськотатарського етносу, відіграли ту ж роль, що і «Терджиман» на початку ХХ століття [9, с.261].

Функція підтримки газетою національної мови свого народу виявилася надзвичайно важливою в той час, коли мовна політика русифікації стала однією з головних складових організованого етноциду.

Переборюючи трагедію розпорошення по території декількох республік (М. Губогло і С. Червонна вказують, що з майже 300 тисяч населення (за даними перепису 1989 р.) більш-менш значне ядро етносу збереглося лише в Узбекистані (188,8 тисяч чоловік – 69,5 % усіх кримських татар країни), але навіть тут кримські татари були «розпорошені» між низкою областей [3, 84-85]), кримські татари декларативно назвали рідною мову свого етносу: за даними перепису 1989 р., кримськотатарську визнали рідною мовою 92,6 % народу [3, с.86], цей показник (93 %) наводить і Всеукраїнський перепис населення 2001 р. [1].

Безумовно, декларувати мову свого етносу як рідну – не те ж саме, що досконало володіти нею (за оцінками експертів, навряд чи  30 % кримських татар володіють мовою настільки, щоб читати на ній художню літературу), однак саме декларація пріоритету своєї національної мови перед усіма іншими є тим самим фундаментом, на якому це знання обов'язково буде побудовано.

З іншого боку, дослідники одностайні й у тім, що «Ленин байрагъы», навіть залишаючись довгий час єдиною кримськотатарською газетою серед 307, які видавалися в Узбекистані, «не повністю відбивала інтереси свого народу» [9, с. 185]. І перш за все, вона не порушувала і не могла порушувати питання про повернення кримськотатарського народу на свою батьківщину, в Крим.

Коли наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. влада Узбецької РСР доклала багато зусиль для переселення кримських татар у два степових слаборозвинених райони – Мубарекський і Бахористанський (загальна площа цих двох організованих у 1979 р. районів становила 5440 кв. км, тобто приблизно 1/5 частину території Криму, і містила в собі шість невеликих населених пунктів; корінним населенням цих районів були переважно туркмени), в офіційних кримськотатарських органах – газеті «Ленин байрагъы» і журналі «Йылдыз» — появилися численні публікації, які пропагували цей проект.  Більшістю кримських татар це було сприйнято як зрада їхніх національних інтересів.

Однією з постійних тем газети «Ленин байрагъы» стало і «викриття» активістів дедалі впливовішого кримськотатарського національного руху: [4], [6], [7], [8] та ін., причому більша частина авторів таких публікацій приховувалася під псевдонімами. Проте, неможливо не погодитися з деякими дослідниками у тому, що часто ці публікації мали зворотний ефект: «прокльони злітали, як лузга, імена залишалися в народній пам'яті» [3, с. 20].

У період перебудови «Ленин байрагъы» почала усе більше відходити від нав'язаного офіційного курсу і відображати інтереси свого народу. Поворотним моментом історії газети став проведений її редакцією 24 липня 1987 р. страйк на знак незгоди з наклепницьким «Повідомленням ТАРС». У 1988 р. колектив редакції газети у відкритому листі М.С. Горбачову звернувся до Державної комісії у справах кримських татар на чолі з А.А. Громико з вимогою про відновлення кримськотатарської державності в Криму, уточнюючи, що дана вимога висловлена не окремими особами кримськотатарської національності, а всім кримськотатарським народом [5]. У 1991 р. газета повернула собі назву головного кримськотатарського видання Кримської АРСР – «Янъы дюнья» ("Новий світ”), а з січня 1992 р. почала виходити у Криму.

У 1976 р. група кримськотатарських письменників і поетів: Різа Фазил, Уріє Едемова, Сафтер Нагаєв, Ібраїм Паші, Айдер Осман і Джевдет Аметов – звернулася до ЦК Компартії Узбекистану з проханням про відкриття журналу «Танъ йылдызы» («Світанкова зірка»). Однак цензура відмовилася затвердити цю назву, побачивши в слові «світанок» («танъ») натяк на заборонне національне відродження.

У 1976 р., через 32 роки після депортації, кримським татарам, нарешті, було дозволено видавати у Ташкенті при видавництві ім. Г. Гуляма літературний альманах (1976-1980 рр., головний редактор Черкез-Алі, у 1976 р. вийшов друком 1 номер, у 1977-1980 рр. – по два номери на рік), перетворений потім на журнал «Йылдыз» («Зірка»). Журнал виходить з 1980 р. дотепер. Першим головним редактором видання (1980-1987) був відомий поет і письменник Шаміль Алядін. З 1980 р. виходило друком 6 номерів на рік, з 1998 р. – 10 номерів. Незважаючи на те, що і це кримськотатарське видання могло функціонувати тільки у встановлених партійним наглядом рамках, воно дало поштовх до розвитку національної мови і літератури, відкрило нові імена кримськотатарських письменників і поетів. У той час, коли з журналу вилучалися навіть ілюстрації із зображенням Чорного моря, на його сторінках усе-таки були опубліковані твори, які становили золотий фонд кримськотатарської літератури: вірші і поеми Ешрефа Шем’ї-заде, повісті Шаміля Алядіна «Запрошення на бенкет до диявола» і «Чокърачыкълар» («Джерельця»), повість Еміля Аміта «Оленяче джерело», есе Сабріє Ереджепової «Меним энишли — екъушлы елларым» («Мої тернисті шляхи») та ін. З початком перебудови журнал почав публікацію раніше заборонених творів Б. Чобан-заде, І. Гаспринського, А. Гірайбая, Ш. Бекторе, А. Лятіф-заде.

З 1992 р. «Йылдыз» видається у Криму, залишаючись тут найбільш авторитетним кримськотатарським художньо-публіцистичним і літературним журналом.

У результаті все більшої «лояльності» брежнєвського режиму  почали появлятися й інші офіційні кримськотатарські видання. На початку 1980-х рр. в Узбекистані виробничим об'єднанням «Каршіїрстепбуд» видавалася багатотиражна газета кримськотатарською мовою «Танъ» («Зоря») [29]. Виходили друком і дві районні газети – «Бахористан акъикъаты» («Бахористанська правда») (Памук) і «Достлукъ байрагъы» («Прапор дружби») (Мубарек), які засвідчили спробу штучної організації двох невеликих кримськотатарських районів.

Отже, у радянський час не тільки вирішення проблем депортованих, але і саме їхнє обговорення було неможливим на сторінках офіційної преси. Ситуації не змінило навіть відкриття радянських кримськотатарських друкованих органів: газети «Ленін байрагъы» у 1957 р. і журналу «Йылдыз» у 1976 р., які, на відміну від кримськотатарського самвидаву і зарубіжної преси, не відображали і не могли відобразити головного прагнення свого народу – повернення на історичну батьківщину. Однак поряд із тим радянські видання кримських татар виконували дуже важливі функції відродження кримськотатарського літературного життя та мови і відновивлення контактів всередині кримськотатарського етносу.

3. Губогло М.Н., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. – Т.1. История. Проблемы, перспективы. — М., 1992. — 331 с.